Chapter 27

  ¶ А коли постановлено, щоб відплинули ми до Італії, то віддано Павла та ще деяких інших ув'язнених сотникові, Юлієві на ім'я, з полку Августа.  

  І посідали ми на корабля адрамітського, що пливсти мав біля місць азійських, та й відчалили. Із нами був Арістарх македонець із Солуня.  

  А другого дня ми пристали в Сидоні. До Павла ж Юлій ставивсь по-людському, і дозволив до друзів піти, та їхньої опіки зазнати.  

  А вирушивши звідти, припливли ми до Кіпру, бо вітри супротивні були.  

  Коли ж переплинули море, що біля Кілікії й Памфілії, то ми прибули до Лікійської Міри.  

  І там сотник знайшов корабля олександрійського, що плинув в Італію, і всадив нас на нього.  

  І днів багато помалу пливли ми, і насилу насупроти Кніду приплинули, а що вітер нас не допускав, попливли ми додолу на Кріт при Салмоні.  

  І коли ми насилу минули його, то припливли до одного місця, що зветься Доброю Пристанню, недалеко якого знаходиться місто Ласея.  

  А як часу минуло багато, і була вже плавба небезпечна, бо минув уже й піст, то зачав Павло радити,  

  говорячи їм: О мужі! Я бачу, що буде плавба з перешкодами та з великим ущербком не лиш для вантажу й корабля, але й для наших душ.  

  Та сотник довіряв більше стерничому та власникові корабля, ніж тому, що Павло говорив.  

  ¶ А що пристань була на зимівлю невигідна, то більшість давала пораду відплинути звідти, щоб, як можна, дістатись до Фініка, і перезимувати в пристані крітській, неприступній західнім вітрам із півдня та з півночі.  

  А як вітер південний повіяв, то подумали, що бажання вони досягли, тому витягли кітви й попливли покрай Кріту.  

  Але незабаром ударив на них рвачкий вітер, що зветься евроклідон.  

  А коли корабель був підхоплений, і не міг противитись вітрові, то йому віддались ми й понеслися.  

  І наїхали ми на один острівець, що Клавдою зветься, і човна насилу затримати змогли.  

  Коли ж його витягли, то засобів допомічних добирали й корабля підв'язали. А боявшись, щоб не впасти на Сірт, поспускали вітрила, і носилися так.  

  А коли зачала буря міцно нас кидати, то другого дня стали ми розвантажуватись,  

  а третього дня корабельне знаряддя ми повикидали власноруч.  

  А коли довгі дні не з'являлось ні сонце, ні зорі, і буря чимала на нас напирала, то останню надію ми втратили, щоб нам урятуватись...  

  ¶ А як довго не їли вони, то Павло став тоді серед них і промовив: О мужі, тож треба було мене слухатися та не відпливати від Кріту, і обминули б були ці терпіння та шкоди.  

  А тепер вас благаю триматись на дусі, бо ні одна душа з вас не згине, окрім корабля.  

  Бо ночі цієї з'явився мені Ангол Бога, Якому належу й Якому служу,  

  та і прорік: Не бійся, Павле, бо треба тобі перед кесарем стати, і ось Бог дарував тобі всіх, хто з тобою пливе.  

  Тому то тримайтесь на дусі, о мужі, бо я вірую Богові, що станеться так, як було мені сказано.  

  І ми мусимо наткнутись на острів якійсь.  

  А коли надійшла чотирнадцята ніч, і ми носились по Адріятицькому морю, то десь коло півночі стали домислюватись моряки, що наближуються до якоїсь землі.  

  І, запустивши оливницю, двадцять сяжнів знайшли. А від'їхавши трохи, запустити оливницю знову, і знайшли сяжнів п'ятнадцять.  

  І боявшись, щоб не натрапити нам на скелясті місця, ми закинули чотири кітві з корми, і благали, щоб настав день.  

  А коли моряки намагались утекти з корабля, і човна спускали до моря, вдаючи, ніби кітви закинути з носа хочуть,  

  то сказав Павло сотникові й воякам: Як вони в кораблі не зостануться, то спастись ви не зможете!  

  Тоді вояки перерізали мотузи в човна, і дали йому впасти.  

  А коли розвиднятися стало, то благав Павло всіх, щоб поживу прийняти, і казав: Чотирнадцятий день ось сьогодні без їжі ви перебуваєте, очікуючи та нічого не ївши.  

  Тому то благаю вас їжу прийняти, бо це на рятунок вам буде, бо жадному з вас не спаде з голови й волосина!  

  А промовивши це, узяв хліб та подякував Богові перед усіма, і, поламавши, став їсти.  

  Тоді всі піднеслись на дусі, і, стали поживу приймати.  

  А всіх душ нас було в кораблі двісті сімдесят шість.  

  І як наїлись вони, то стали полегшувати корабля, викидаючи збіжжя до моря.  

  А коли настав день, то вони не могли розпізнати землі, одначе затоку якусь там угледіли, що берега плаского мала, до якого й вирішили, як можна, приплисти з кораблем.  

  Підняли тоді кітви, і повкидали до моря, і порозв'язували поворозки в стерна, і вітрило мале за вітром поставили, та й покерували до берега.  

  Та ось ми натрапили на місце, що мало з обох сторін море, і корабель опинивсь на мілкому: ніс загруз й позоставсь нерухомий, а корма розбивалася силою хвиль...  

  Вояки ж були змовилися повбивати в'язнів, щоб котрийсь не поплив і не втік.  

  Але сотник хотів урятувати Павла, і заборонив їхній намір, і звелів усім тим, хто пливати вміє, щоб скакали та перші на берег виходили,  

  а інші хто на дошках, а хто на чімбудь з корабля. І таким чином сталось, що всі врятувались на землю!